Соборний район. Школа № 35

Безсмертний полк

 

Учениця 6-Б класу СЗШ №35

Литвиненко Даря

 

 

Моєму прадідусеві, Полтавцю Івану Федоровичу, вдалося пережити блокаду Ленінграду під час Великої Вітчизняної війни.

Прадідусь згадував, як був поранений, невдовзі піднялася температура. Знаючи, що таких поранених до шпиталю не забирають, йому довелося обманути санітарів – і це врятувало йому життя.

Після одужання, Іван Федорович був направлений на лінію фронту, брав участь у звільненні Ленінграду.

Повернувшись у 1944 році додому, прадідусь дуже хворів, рани погано загоювались, мав інвалідність. Доля відвела йому небагато років, але в родині ми про нього пам’ятаємо. Мені про нього розповіла мама, а їй моя бабуся. Коли прадідусь помер, бабусі Олені було лише 5 років.


Учень 8-Б класу СЗШ №35

Бабенцов Георгій

 

Для мене День Перемоги – велике свято. Цього дня в сім’ї згадуємо мого дідуся Миколу Васильовича Бабенцова та прадідів Івана Никифоровича Кльосова і Андрія Трофимовича Зіміна. Вони воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни.

До війни Іван Кльосов працював на судноремонтному заводі м.Миколаїв. У воєнні роки прадід Іван був героєм – підпільником. Разом з однодумцями в окупованому місті вели підпільну роботу, розвішували листівки, знищували ворога зсередини. Він загинув у 1943 році. Про нього зберігаються відомості, фотографії, документи в музеї міста Миколаєва.

 

Інший мій прадід Андрій воював, а наприкінці 1941 року потрапив до концтабору Бухенвальд. Разом з ним там знаходився відомий радянський генерал Карбишев, який трагічно загинув. Прадід Андрій вів у концтаборі підпільну роботу. Звільнений був у березні  1945 року. Після війни багато працював, став відомим ветеринаром. Та, на жаль, рано пішов із життя від отриманих на війні поранень.

Мій дідусь Микола Васильович Бабенцов додав собі рік, щоб потрапити на фронт. Воював на 3-му Українському фронті, отримав багато нагород, дійшов до Відня, де і зустрів День Перемоги. Дідусь багато розповідав моєму татові про війну, про втрати близьких та рідних, про відвагу тих, кому ми завдячуємо перемогою.

 

Учениця 10-А класу СЗШ №35

Малахова Марія

 

Знову настає травень, а з ним і Свято Перемоги. Моя бабуся згадує про неї небагато, бо виповнився їй лише один рік, як почалася війна. Бабуся розповідала, що її матір (мою прабабусю Параску Свиридівну)врятував від смерті поліцай.

Прийшли німці у двір, стали кричати: «Яйка! Млеко!». Прабабуся стояла з дитиною на руках, не розуміючи чого від неї хочуть. Один поліцай підійшов ближче і сказав пошепки: «Тікай, Параско, будуть стрілять». Біля хати росла кукурудза – вона й стала спасінням для них. Бігла Параска так, як ніколи в житті не бігала. Чула, як позаду лунали постріли. Сховалася прабабуся в лісі, тоді в лісах багато людей було, жили в землянках, попереводили туди таємно й худобу, бо німці підбирали все дочиста. Там, у лісі, познайомилась вона з моїм прадіду сем Федором, який організував партизанський загін для боротьби з ворогом. Демобілізувати їх з хлопцями вчасно не встигли. Окупація була занадто швидкою, тож змушені були рятуватися в лісі. А на фронт він потрапив уже в 1943 році, повернувся 1945 року, увесь в орденах і медалях. Бабуся розповідала, що про їхню партизань су діяльність писали в газетах, є експозиція в музеї. У нас вдома теж зберігаються фотографії та документи тих часів, спогади тих, хто разом з дідусем воював проти ворога. Тато вважає це найбільшим багатством родини. Я з ним згодна. Шкода лише, що не знала його особисто.

 

 

Учень 11-А класу СЗШ №35

Парфенчук Микита

 

Теплий літній вечір, безтурботність, мрії, сподівання…Ніхто не підозрював, що після веселих і галасливих випускних вечорів хлопці візьмуть до рук зброю, а дівчата навіть не здогадуватимуться, що  з ними невдовзі трапиться…

Так сталося і з моєю прабабусею Шевченко Олександрою Петрівною, яка була родом із Донеччини. Під час окупації вона була відправлена до Німеччини на господарські роботи, їй було лише 17 років. Після війни прабабуся повернулася, працювала багато років у геологорозвідці. Мала медалі та інші нагороди. Її не стало 15 грудня 2005 року. Вона завжди говорила про війну так: «Це моя загублена молодість».

Мій прадідусь, Парфенчук Михайло Іванович, народився 1901 року. Воював, був у полоні, брав участь у рукопашних боях. Про нього говорили, що він може однією рукою «вбити коня». Почав війну під Харковом, закінчив в Австрії. Повернувся і працював ковалем. Помер 1 січня 1981 року.

Ще одна із моїх прабабусь, Карташова Анастасія Василівна, родом була із Волині. Під час Вітчизняної війни була зенітницею, правда, не відразу. Спочатку ховались від німців серед боліт, потім допомагали партизанам. А коли втратила маму і брата(їх розстріляли), пішла на фронт, освоїла зенітну установку і помстилася ворогам. У цьому році прабабусі виповнюється 95 років. Сподіваюся, що збереться уся наша велика родина.

Є у мене коріння і на Одещині. Звідти родом мої прадідусь Іван та прабабуся Марія Дунаєви. Вони одружилися незадовго до війни. Дід Іван брав участь у військових операціях під Сталінградом та у битві за Сталінград, про що має відзнаки та нагороди. Прабабуся Марія з двома дітьми пережила окупацію, чудом уникла вивезення до Німеччини. Взагалі у Івана та Марії було шестеро дітей, але вижило лише троє.

Яке це щастя – жити у мирні часи. Усім цим ми завдячуємо уцілілим у Великій Вітчизняній війні.


Учениця 8-А класу СЗШ №35

Романовська Наталія

 

Найдорожче, що дається людині, - життя. Ми приходимо на цю землю для того, щоб жити, милуватися красою природи, навчатися, мріяти, працювати, кохати, народжувати дітей, дарувати радість і щастя. А війна відбирає в людині це найбільше щастя, дароване Богом. Людина бере до рук зброю, залишає свій дім і йде боронити рідну землю від ворогів.

Велика Вітчизняна війна доторкнулася,- ні, це не те слово, - увірвалася у життя кожної української сім’ї, залишила свій слід у містах і селах, глибокі рани в серцях людей.

Коли розпочалася війна, мій прадідусь, Романовський Микола Олександрович, проходив строкову службу, тож був відправлений на фронт. Війну розпочав солдатом, а закінчив  у званні командира.Усі груди на дідусевому кітелі були вкриті орденами та медалями. Дідусь визволяв не тільки Україну, а й Польщу, Австрію, Румунію та Угорщину.

А моїй прабабусі, Романовській Агафії Онуфріївні, коли увійшли німці в село, було лише 14 років. Це була русява дівчинка з блакитними очима. Усю молодь німці відправляли на примусові роботи до Німеччини, вона потрапила на довгі чотири роки на сільськогосподарські роботи до заможнього німця, який мешкав на хуторі. Серед рабів були і поляки, і росіяни. Звільнили її американці. У 1946 році прабабуся з прадіду сем одружилися , народили чотирьох дітей. На жаль, вони уже померли. Та ми в родині про них завжди пам’ятаємо і шануємо.